Print

УНІВЕРСИТЕТУ ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ – 100 РОКІВ (КВІНТЕСЕНЦІЯ ВІКОВОГО ШЛЯХУ)

 

В. Даль: «Не вважатися, а бути.

Я відчув необхідність у ґрунтовному навчанні,

в освіті, щоб бути у світі корисною людиною».

 

Чисто риторичне запитання до читача: «Чи багато Ви знаєте видатних представників нашої країни, пам'ять про яких відзначалась в усіх країнах за рішенням ЮНЕСКО?». Так ось, ця організація на своїй 30-й сесії прийняла рішення проголосити 2001 рік  роком Даля. І в багатьох країнах ця дата відзначалася. Постановою уряду України від 13 листопада 2001 року №507-р. «У зв’язку з 200-річчям від дня народження Володимира Івановича Даля ‑ видатного діяча української і світової культури, ученого, письменника і публіциста, інженера і медика, а також проголошенням ЮНЕСКО 2001 року  роком В. Даля» нашому університету було присвоєне нове статусне ім’я «Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля».

Олександр Леонідович Голубенко

Про цей позитивний момент у розвитку університету приємно згадати тепер, у рік його 100-літнього ювілею. Але до цієї ювілейної дати нашому вишу потрібно було прожити тоді ще 20 років. І хоча він досить успішно розвивався, але амбітні цілі, які ми поставили перед собою, тільки-но почали вирішуватися. Першу з них – стати університетом – ми досягли. Потім підвищили статус до національного. А нам потрібно було, щоб нас знали у всьому світі, і, головне, щоб ми давали такий рівень знань нашим випускникам, який би допоміг їм стати успішними. Нам було потрібно, щоб вони пишались своєю Alma-mater і щоб ми досягли такого високого іміджу, який був би одним із значущих факторів для молоді під час вибору університету для вступу.

Нам, крім цього, потрібно було ім’я, яке ми могли би позиціонувати в навчально-виховному процесі. Ім’я громадянина, що своїм життям показав приклад для наслідування. І бажано  з місцевими корінням. В 2001 році наші бажання, рішення ЮНЕСКО та уряду України збіглися, і університет одержав ім’я «Козака Луганського» – Володимира Івановича Даля.

Батько «Козака Луганського» – таким псевдонімом Володимир Даль пізніше підписував свої літературні твори у ХІХ сторіччі служив лікарем при Луганському казенному ливарному заводі. А його син – В. Даль – заслужив всесвітню славу не тільки як літератор (про літературні заслуги Даля влучно сказав В.Г. Бєлінський: «После Гоголя это до сих пор решительно первый талант»), а, перш за все, як великий мислитель ХІХ століття. Його можна порівняти з багатьма видатними мислителями епохи Відродження. Він володів воістину енциклопедичними знаннями з багатьох напрямів. Це видно навіть зі змісту наведеної постанови Кабінету Міністрів України, де названі лише деякі галузі знань, в яких спромігся досягнути успіху В. Даль.

Дійсно, він мав глибокі базові знання з математики, фізики, хімії, географії, геодезії, морської фортифікації, корабельної архітектури, які одержав у Петербурзькому морському кадетському корпусі, а наукову дисертацію доктора з медицині захистив на медичному факультеті Дерптського університету (м. Тарту). Свій інженерний талант виявив, коли сконструював хірургічний пересувний стіл і коли у важких фронтових умовах під час польської військової компанії зумів навести понтонний міст з використанням запропонованих ним оригінальних рішень, за що був визнаний нагородою – Володимирським хрестом із бантом. З часом він був обраний почесним членом Петербурзької академії наук за відділенням природничих наук, став одним із 12 членів–засновників Російського географічного товариства. Його енциклопедичні знання і широту мислення порівнювали з талантами Леонарда да Вінчі, який відомий не тільки як визначний художник, але й як перший конструктор парашута, танка, підводного човна тощо.

Широкий діапазон енциклопедичних знань «Козака Луганського» практично повністю відповідає великій кількості напрямів підготовки в нашому університеті. Ця обставина, а також його особисті якості – він був кришталево-чесною людиною, непідкупною, діяльною, доступною, зразком побудови і прикладом організації свого труда та життя, дали можливість професорсько-викладацькому складу Далівського університету позиціонувати нашого великого земляка, професіонала і гуманіста у виховній роботі.

У В. Даля було все – чин (на певному етапі він обіймав високу посаду при царському дворі, що допомогло йому, до речі, домогтися пом’якшення вироку Т.Г. Шевченку у важкі роки заслання опального поета, незважаючи на жорстку протидію з боку російського царя Миколи І), Володимирський хрест і, навіть, тисяча десятин землі, якою він через свої переконання не користувався. Про своє відношення до цього він писав: «Ми повинні зректися неправових доходів, дармоїдського присвоєння собі чужої праці, самовладдя й свавілля; визначити взаємні права й обов’язки, правдиво узаконити їх» (сучасним язиком – це боротьба з корупцією). Тому в Петербурзі про нього казали: «Неможливо чесний і правдивий». А ось слова Т.Г. Шевченка про нього: «Даль – человек добрый, разумный, могущий».

Третину свого 71-річного життя В. Даля прожив в Україні. «Так, благословенна Україна», – мрійливо й захоплено писав він. В один з перших тлумачних словників у Європі – «Тлумачний словник живого великоросійського язика», що містить понад 200 тисяч слів,  він включив майже 8 тисяч українських слів. А близько 40 тисяч слів залишив для українського словника. Їх він передав професору А. Д. Редькіну, пізніше вони увійшли до «Словника української мови» за редакцією Б.Д. Грінченка, вже на початку ХХ сторіччя.

Чудове володіння В. Далем українською мовою, знання побуту, звичаїв, культури, ментальності українців дозволяло йому займатися перекладами на російську творів літераторів-українців, зокрема, Г.Ф. Квітки-Основ'яненка. Він був постійним учасником літературних вечорів Є. Гребінки у Петербурзі.

Позиціювання образу В. Даля, найяскравіших прикладів з його життя і роботи допомагає виконувати професорсько-викладацькому складу Далівського університету важливе державне завдання з виховання ЛЮДИНИ, громадянина України. Бо Володимир Іванович Даль – це справді не ідол, не заідеологізований образ, а реальна людина, професіонал, гуманіст і наш великий земляк «Козак Луганський».

Оголошення ЮНЕСКО 2001 року роком В. Даля та привласнення нашому університету імені Володимира Даля – «Козака Луганського» дозволило сформувати в хорошому сенсі корпоративний дух, прагнення наблизитися до еталона творчих знань, гуманності і чесного способу життя, якими володів наш знаменитий земляк. У неформальному спілкуванні ми стали називати «Alma-mater» Далівським університетом, а членів нашого колективу – професорів, доцентів, викладачів, науковців, співробітників і студентів – далівцями.

Саме тому назви двох останніх університетських видань, присвячених 85-річчю та 90-річчю, однакові: «МИ ‑ ДАЛІВЦІ». Перша з них видана в Луганську (укладачі О.Л. Голубенко, Б.П. Румянцев, 2005 р., – 592 с.), а друга – в Києві (редакційна колегія О.Л. Голубенко, Ю.І. Осенін, П.Л. Носко, Г.О. Щербак, М.А. Серб, 2010 р., – 312 с.).

Напередодні друкований двотомник, присвячений 80-річчю університету, мав іншу назву «Східноукраїнський національний університет (історичний нарис)» і «Гордість і надія Східноукраїнського національного університету». Обидва томи видані в м. Луганськ, у 2001 році. Перший з них видано на 384 сторінках, а другий – на 375.

Я це написав, тому що в чотирьох книгах, присвячених 80-й, 85-й та 90-й річницям, назви яких є вище, достатньо широко представлені кращі викладачі та студенти нашого вишу. І читачі, які матимуть бажання глибшого вивчення історії становлення та розвитку нашого університету з персоналіями цього процесу хоча б за останні 20 років, в змозі знайти названі видання та ознайомитися з ними.

Пізніше я назву ще одну книгу, написану «далівкою» Мариною Недопьокіною у вигляді казки, бо вона, по-перше, присвячена 100-річному ювілею університета, і , по-друге, нагадує про захоплення Володимира Даля написанням казок. Ось який епізод описував в своїх спогадах про В. Даля його ученик П.І. Мельніков (Андрій Печерський). «Перші казки зустрінуті були із захопленням всіма кращими письменниками того часу: особливо Пушкін був від них у захваті. Під впливом першого п’ятка казок Казака Луганського він написав кращу свою казку – «О рыбаке и золотой рыбке» і подарував Володимиру Івановичу її в рукописі з написом: «Твоя от твоих! Сказочнику Казаку Луганскому, сказочник Александр Пушкин».

До речі, за свої казки В. Даль був заарештований і тільки завдяки клопотанню близьких до імператорської сім’ї відомих людей – В. Жуковського і дерптського професора Паррота – письменника було звільнено. Як тут не провести аналогію зі згаданою вище ситуацією щодо клопотання В. Даля перед імператором Миколою І за долю опального поета Т.Г. Шевченка. Ось яке значення має солідарність творчих людей, відомих вчених!

Але повернемося до теми сторічного ювілею. В березні 2013 року відбулася  спеціальна конференція трудового колективу Далівського університету, яка практично цілком була присвячена питанню «Як ми зустрінемо 100-річний ювілей», і де була прийнята «Комплексна програма розвитку СНУ ім. В. Даля на 2013 – 2020 рр.». Це дуже об’ємний і змістовний документ на 76 сторінках. Нижче я назву деякі контрольні показники, яких планували домогтися у ювілейному 2020 році. Зараз же процитую лише мету, закріплену рішенням конференції. Це – «наближення СНУ ім. В. Даля до рівня кращих європейських та світових університетів, які орієнтовані на кадрову підготовку конкурентоздатних на глобальному рівні фахівців, наукове забезпечення і розробку нової техніки та технологій для ресурсоефективної економіки».

Мета амбітна, проте, думаю, колектив був здатний досягти її. Дійсно, не так вже багато в нашій країні (та й в світі) університетів, де здійснювалась підготовка фахівців за 130 напрямами (в Україні, наприклад, тільки КПІ мав таку ж кількість напрямів на той час). Де якісний склад викладачів нараховував на кінець 2012 року 182 докторів наук, професорів і 789 кандидатів наук, доцентів, з яких Заслужених діячів України з різних галузей знань було 36. Де за рік вчені університету публікували 4022 наукових статей (у закордонних виданнях – 348), наукових монографій – 86, а посібників і підручників – 62, отримували 304 патенти на винаходи. Тільки протягом 2006 – 2012 р. було захищено 71 докторських і 348 кандидатських дисертацій, а у 2013 році підготовлено 18 докторів та 135 кандидатів наук, 1021 українських та 165 іноземних магістрів.

Таким чином, було створено потужний колектив однодумців – «далівців», з яким ми готувалися до зустрічі значущого 100-річного ювілею 27 березня 2020 р.

Початок цих непростих ста років нашої біографії  пов’язаний з розвитком того краю, де у далекому 1920 році створювався перший на Луганщині та й, в цілому, в Донбасі, вищий технічний заклад – робочий технікум (в нормативних документах Міністерства України спеціально зазначається період до 1931 року, коли навчальні заклади вищої освіти технічного профілю називалися технікумами). Тут важливо вказати на три наступні обставини.

По-перше, ще в ті далекі і важкі для країни роки, коли під сумнівом був сам факт існування держави, концептуально розумілась важливість освіти (особливо – вищої) для розвитку суспільства і для якнайшвидшого подолання розрухи. Адже тоді ще не було прикладів швидкого піднесення Японії, Німеччини, Південної Кореї й інших держав, зруйнованих війнами ХХ століття, завдяки першочерговому вкладенню коштів у науку і вищу школу.

По-друге, у ті 20-ті роки ХХ ст. розумілася важливість фундаментальної освіти і не спрощувалися навчальні програми через нестачу коштів, обумовлену важким тягарем розрухи. Досить зауважити, що в прабатькові нашого університету – робочому технікумі – був затверджений навчальний план, розрахований на 6-річну підготовку інженерів. Приблизно такий самий план був і в кращому навчальному технічному закладі того часу – Московському вищому технічному училищі ім. Баумана (МВТУ).

По-третє, в Луганську функціонував всесвітньо відомий потужний паровозобудівний завод Гартмана, який з часом посів перше місце в Європі та друге – в усьому світі. Він став навчально-виробничою базою для створеного вищого технічного закладу. Через декілька років така форма співробітництва стала називатися «заводом – втузом».

Проте, не тільки початок, але й подальші роки розвитку також знаменувалися важкими обставинами і складними рішеннями. У книзі «МИ ‑ ДАЛІВЦІ», яка була видана до 90-річчя нашого університету в 2010-му році, я відзначав «високу життєздатність і продуктивність рідної Almamater. Справді, університет тричі переходив у нову якість. Вперше – коли у лихоліття війни його евакуювали до Омська й університет, як Фенікс, відродився з попелу і дав життя одному з найбільших нині вузів Росії – Омському технічному університету. Вдруге – коли став найбільшим у СРСР машинобудівним інститутом в післявоєнні роки. Втретє – коли за логікою  розвитку був трансформований у класичний і надалі – в національний університет, один із найбільших в Україні».

Дійсно, на всіх з трьох умовно позначених етапах розвитку були періоди, коли виш, образно кажучи, «дихав на ладан», але ж виживав, відроджувався і піднімався на щабель розвитку до нового, більш визначного й відомого рівня. Наведу два приклади.

Перший – це післяреволюційні та довоєнні роки (1920 – 1941). Коли ми готували до друку двотомник, присвячений 80-річчю нашого вишу, а також при оформленні портретами керівників зали засідань Вченої ради, було неможливо зробити повний перелік всіх керівників нашого навчального закладу за цей період. Вони, мабуть, з «революційної доцільності», кудись зникали. Так, за період 1920 – 1922 рр. змінилося 2 керівника, протягом 1929 – 1934 – 5 керівників, а з 1935 до 1939 рр. – втрачено всі прізвища керівників.

Другий приклад. Після того, як наш інститут був евакуйований до Омська (Російська Федерація) і з 1942 року Постановою Ради Народних Комісарів СРСР №1828 від 16.11.1942 р. був реорганізований в Омський державний технічний університет, жоден викладач не повернувся до Луганську у повоєнні роки. Почалося відродження спочатку через Луганський вечірній філіал Харківського механіко-машинобудівного інституту (1945 – 1947 рр.), а потім вечірні філіали Московського заочного інституту металопромисловості (1947 – 1952 рр.) та Харківського політехнічного інституту (1952 – 1960 рр.). Тільки уявіть собі це!

І лише з 1960 року інститут став, як і в довоєнні роки, автономним Луганським машинобудівним інститутом (в 1960 – 1963 рр. в статусі вечірнього, а з 1963 до 1993 – денного). Передусім заслуга в зміні статусу інституту належить тодішньому ректору Рум’янцеву Борису Павловичу. А заслугою наступного ректора – Коняєва Олексія Миколайовича – стала зміна статусу інституту на більш високий – державного університету (у 1993 р. Постановою Кабінету Міністрів України він отримав назву Східноукраїнського державного університету).

Вважаю, наведених прикладів достатньо для ілюстрації.

Зовсім коротко хочу сказати про двох видатних ректорів нашого університету, прізвища яких названі вище. Коротко, бо обмежений рамками цієї публікації, що має на меті передати концентровану суть (квінтесенцію) сторічного шляху розвитку вищого навчального закладу. Але при цьому підкреслюю, що зроблений ними внесок в створення і розвиток сьогоднішнього Далівського університету заслуговує на багато томів. При цьому хочу акцентувати увагу читачів, що обом ректорам – Рум’янцеву Борису Павловичу і Коняєву Олексію Миколайовичу – Вченою радою було присвоєно найвище почесне звання згідно Статуту університету – звання «Заслуженого професора Східноукраїнського національного університету ім. Володимира Даля».

Загалом таких почесних звань в нашому університеті присвоєно лише трьом особам (третій – автор цих строк, який теж був керівником вишу і підвищив його статус на національний, дослідницький, персоналізував ім’я В. Даля. Про себе сказав не для вихваляння, тим більше, що держава вже відмітила заслуги присудженням звання Героя України, а тому, що часто запитують, а чому в Вас тільки три Заслужених професори при наявності багатьох Почесних докторів та Почесних професорів, яких у нас понад трьох десятків. Відповідь на таке запитання – у Положенні про Заслуженого професора: «керівнику вишу, який змінив його статус на більш високий»).

Що означає відновити виш або підвищити його статус? Це принаймні виконати три необхідні умови: створити колектив кваліфікованих викладачів, забезпечити потужну матеріально-технічну основу для повноцінного навчального процесу, організувати високоякісну підготовку випускників.

Можна сказати, що до 1974 р. перші дві необхідні умови були виконані: у колективі вишу працювали вже 163 кандидати наук і доценти (а в 1960 р. лише троє викладачів мали вчені ступені та звання), були запрошені досвідчені практики з підприємств – професор І.М. Карташов, доценти В.І. Іванов, Ю.Г. Кирилов, В.Д. Колєсников, М.Л. Мариновський, М.І. Могильний та ін.

Особливо продуктивна й вражаюча сторона діяльності Б.П. Рум’янцева в той час – це творча робота з розширенням навчальних площ вишу, наповнення лабораторій і кафедр устаткуванням. Яким би сильним не був викладач, але без просторих світлих аудиторій, їх матеріально-технічного оснащення не можна забезпечити якісний навчально-виховний процес, повноцінну наукову діяльність.

Борис Павлович це чудово розумів. Є люди, які розуміють, добре пояснюють, що потрібно зробити, й, разом з тим, аргументовано обґрунтовують, чому неможливо реалізувати потрібне сьогодні. Але є, на щастя, люди, які всупереч усім труднощам на ділі реалізують теоретичне розуміння необхідного. До таких людей належав і Б.П. Рум’янцев.

Хотів би зазначити, що за 1960 – 1974 рр. Луганський машинобудівний інститут пройшов славетний шлях становлення та розвитку. Це були важкі роки, але завдяки сумлінній, наполегливій праці колективу наш інститут, демонструючи високі темпи розвитку, став на той час найпотужнішим серед машинобудівних вишів країни.

Подальший успішний розвиток закладу пов’язаний з діяльністю О.М. Коняєва, який встановив рекорд місцевого значення: він очолював колектив 23 роки – з 1974 до 1997 р. Вважаю, що в доступному для огляду майбутньому цей результат не буде перевищеним.

Олексій Миколайович Коняєв успішно продовжив «будівничий бум», розпочатий Б.П. Рум’янцевим. При ньому було зведено 3 нових навчальні корпуси, бібліотеку, їдальню, 3 гуртожитки, добудовано санаторій-профілакторій. Але основним завданням, яке поставив він у той час і, в основному, вирішив – це підвищення кваліфікації та укріплення кадрового забезпечення науково-викладацького складу вишу за рахунок підготовки кандидатів та докторів наук.

Ось як характеризував цей період у своїх спогадах сам Олексій Миколайович. «Найгострішою проблемою було комплектування кафедр інституту висококваліфікованими викладачами. Посприяти її вирішенню була покликана відкрита ще у 1961 р. аспірантура. Першими науковими керівниками її стали професор І.М. Карташова та доценти А.М. Ар’єв і Б.П. Рум’янцев. Надії на аспірантуру із часом справдилися. Лише за 25 років (1971 – 1996 рр.) завдяки аспірантурі було підготовлено 270 кандидатів наук. Згодом же за цей період 470 викладачів і співробітників здобули наукові ступені кандидатів наук.

Найбільшою результативністю в цьому плані вирізнялася кафедра локомотивобудування. Також плідно працювали і зараз працюють у цьому напрямі кафедри деталей машин, приладобудування й електромеханіки, менеджменту, технології машинобудування, фізики тощо.

Водночас кадровому складу бракувало провідної ланки – ПРОФЕСУРИ (виділено мною) для найповнішого втілення єдності навчання, науки та виховання. Тільки у 70-х роках з’явилися можливості для створення цієї ОСНОВНОЇ ЛАНКИ ВИКЛАДАЦЬКОГО СКЛАДУ. Вже до цього часу дещо побудували: і навчальні корпуси, і гуртожитки, й інші об’єкти, проте не підготували жодного доктора наук. Ця робота виявилася складнішою за розвиток матеріально-технічної бази.

Зрештою, лише у 1972 р. викладач інституту (це був О.М. Коняєв – моє уточнення) захистив першу докторську дисертацію. В наступні роки їх захистили проректор доцент В.М. Севрюк, завідувач кафедри доцент В.М. Михайленко. Їхніми послідовниками стали й інші, зокрема наші випускники, нинішні професори О.Л. Голубенко, С.С. Єрошин, М.І. Могильний, В.А. Рач. Активний захист докторських дисертацій докорінно змінив стан інституту як самостійного вищого навчального закладу. В керівництво інститутом, факультетами і кафедрами приходило нове покоління вчених – доктори наук і професори. Головні напрямки діяльності – навчальний процес і наукові дослідження – очолили в якості проректорів професори О.Л. Голубенко, М.В. Загірняк, Ю.А. Куликов, В.А. Рач».

Наприкінці 80-х років в інституті вже працювало 570 викладачів, зокрема 12 докторів наук, професорів і 310 кандидатів наук, доцентів. А напередодні атестації та акредитації в 1993 р. їх було вже відповідно 37 і 335, що становило 61,0% від загальної кількості викладачів. Інститут мав 11 факультетів, 40 кафедр, 20 із них – випускових. З’являлися нові спеціальності – економічні, електромеханічні, транспортні, правові та інші. Тому назва «машинобудівний інститут» втратила свою колишню сутність.

У 1993 р. інститут звернувся до Міністерства освіти України із проханням провести нову атестацію на IV рівень акредитації. Атестаційна комісія ухвалила позитивне рішення, і 8 травня 1993 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову №339 «Про створення Східноукраїнського державного університету». Це була визначна віха в історії не лише університету, а й усієї Луганщини та сходу України. Разом із приєднаними інститутами чисельність студентів становила понад 17 тис. осіб, а кількість професорсько-викладацького складу – майже 1400.

Якщо до моменту вступу на посаду ректора О.М. Коняєва у виші було три доктори і 163 кандидатів наук, то у 1997 р., коли Олексій Миколайович пішов на заслужений відпочинок, викладацький колектив університету вже нараховував 53 доктори й 439 кандидатів наук.

Але найголовнішою заслугою О.М. Коняєва є те, що він не лише кількісно і якісно зміцнив викладацький склад вишу, а й забезпечив такі високі якісні характеристики цього колективу, як творчий, товариський дух і здатність до системного поліпшення показників успішності, підготовки кадрів, колегіального вироблення рішень, тощо.

У Б.П. Рум’янцева сильними рисами вдачі були наполегливість, сміливість у прийнятті рішень, певна авторитарність. В той же час, О.М. Коняєв віддавав перевагу більше обережному (проте не менш ефективному), колегіальному стилю керівництва. Не можна сказати, що якийсь з цих стилів кращий. Для вирішення різних проблем потрібні різні підходи. Якщо говорити про автора цих рядків, то у своїй роботі він намагався запозичити в обох своїх попередників усе краще.

Це допомогло не тільки зберегти високі показники розвитку наприкінці ХХ сторіччя, а й посилити їх у ХХІ ст. На міжнародному відкритому рейтингу популярності та якості «Золота Фортуна», що відбувся 11-12 квітня 2001 року, наш університет був нагороджений Стелою срібної якості в номінації «Вищий навчальний заклад як приклад динамічного розвитку». Пізніше, через два роки, ми отримали аналогічну в Оксфорді.

І протягом всіх 13 років початку ХХІ століття  (іншими словами, до початку війні на сході України в 2014 році) чисельність студентів і слухачів зросла понад 30 тисяч осіб (за всі роки існування підготовлено фактично 190 тисяч висококваліфікованих фахівців), а чисельність викладачів з науковими ступенями та вченими званнями досягла 971 особу, з яких 182 – доктори наук і професори.

У 2014 році до структури Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля входило 8 інститутів і 17 факультетів у містах Луганськ, Сєвєродонецьк, Краснодон, Рубіжне, Антрацит, Ялта, Євпаторія, Феодосія, Інститут післядипломної освіти і дистанційного навчання, Коледж університету, Сєверодонецький хіміко-механічний технікум, Центр довузівської підготовки та профорієнтації.

Університет мав ліцензію  на право освітньої діяльності, в межах якої проводилась підготовка фахівців за 61 напрямом та 130 спеціальностями. Навчальний процес було організовано на 109 кафедрах. На кафедрі військової підготовки проводилась підготовка студентів університету за програмами офіцерів запасу. На базі повної вищої освіти в магістратурі державної служби готувалися управлінські кадри для органів державного управління за спеціальністю «Державна служба».

В університеті було організовано 110 філій кафедр на виробництві, Центр з перепідготовки управлінських кадрів для сфери підприємництва, Науково-дослідний інститут прикладної екології, Науково-дослідний інститут управляючих систем, 40 науково-дослідних лабораторій, наукова бібліотека з фондом майже один мільйон  примірників, сім навчально-науково-виробничих комплексів, 18 навчальних комплексів, видавництво з типографією, бізнес-центр, інші структурні підрозділи.

Докторантура й аспірантура за 20 і 54 спеціальностями відповідно успішно готували кадрове поповнення науково-педагогічного складу. У 2013 році діяли 15 спеціалізованих вчених рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій за 22 спеціальностями.

Університет володіє понад 200 патентами Австралії, Британії, Греції, Ірландії, Італії, Канади, Китаю, Німеччини, США, Франції, Японії (за продаж в Канаду та Німеччину лише двох ліцензій згідно певних з цих патентів було одержано по 1 мільйону твердої валюти, що було потрібно для розвитку науково-технічної бази), майже 3500 авторськими свідоцтвами і патентами України та Росії. Про те, що інноваційна діяльність науковців є однією з яскравих характеристики їхньої роботи, свідчать 304 патенти та продукти інтелектуальної власності, отримані лише за 2013 рік.

Підтримувалися міцні наукові зв’язки з 129 університетами, підприємствами й організаціями Китаю, Німеччини, Польщі, Росії, США, Японії, Болгарії, Македонії, Фінляндії, інших країн. Університет активно брав участь у реалізації ряду міжнародних проектів, що виконувалися за програмами «EURIKA», «INCO-COPERNICUS», «INTAS» тощо.

В університеті була створена потужна матеріально-технічна база. Загальна площа  навчально-лабораторних корпусів і споруд становила близько 230 тис. кв. м. У навчальному процесі студенти використовували 2500 сучасних комп’ютерів. Університет також мав санаторій-профілакторій на 100 місць, бази відпочинку в Євпаторії та Лівадії в Криму, 8 гуртожитків на 4000 місць, 6 їдалень в 824 місця, 12 буфетів на 452 місця, медичні пункти. Для занять спортом і фізичною культурною університет мав стадіони, спортивні корпуси, літні спортивні споруди, тощо.

Створені також усі умови для реалізації студентами своїх творчих здібностей. Танцювальні, вокально-інструментальні, хорові колективи, клуби за інтересами, спортивні секції – все це для студентів. Жіноча софтбольна команда університету «Ніка-Далівський університет» – володар Кубка Європейських чемпіонів та 19-кратна чемпіонка України серед команд Вищої ліги. В університеті є чемпіони світу, Європи, України. Шість колективів художньої самодіяльності носили звання «народний».

18 вересня 2004 року Далівський університет підписав Велику Хартію університетів (MAGMA CHARTA UNIVERSITATUM) у місті Болонья (Італія). У 2004 році приєднався до Євразійської асоціації університетів, у 2008 році – до Міжнародної асоціації університетів, а у 2009 році – до Європейської асоціації університетів.

Висока якість підготовки випускників Далівського університету підтвердилась результатами всіх атестацій вишу, а також багатьма рейтинговим оцінюваннями, наприклад: Дипломом якості, що виданий міжнародною академією рейтингової соціології поряд зі «Срібною стелою» в рейтингу «Золота Фортуна» у 2001 році. Пізніше Асоціація ділових кіл (місто Оксфорд, Великобританія) видала сертифікат, в якому вказано, що університет працює з європейською якістю. Згодом Європейська Асамблея Бізнесу нагородила СНУ ім. В. Даля медаллю і сертифікатом «За досягнення високої якості, що відповідає Європейському стандартові».

В період 2005-2010 рр. на Міжнародних виставках «Сучасна освіта в Україні» університет нагороджено п’ятьма золотими та двома срібними медалями. Увесь цей час університету щорічно присвоюється звання «Лідер сучасної освіти». Згідно з національними рейтингами Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, «ТОП-200 Україна», «Компас» та «Вебометрікс» університет посідав почесні місця серед лідерів вищої школи країни. Так, за результатами незалежного рейтингу вишів «Топ-200 Україна – 2007» СНУ ім. В. Даля посів 12 місце серед усіх вищих навчальних закладів України і 6 – серед класичних університетів.

Таким чином, поступово середній за показниками машинобудівний інститут  перетворився на найбільший на південному сході України класичний вищий навчальний заклад – Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля, який у рейтингу МОН України 2014 року увійшов до 10 кращих класичних університетів країни.

Щорічно студенти, аспіранти та докторанти університету завойовували десятки золотих медалей на конкурсах та виставках, що підтверджує підвищення якості освіти в СНУ імені В. Даля (а ще 10-12 років тому нагород вищого рівня було одиниці, і, навіть, не кожного року). Раніше вже наведені дані про зростання кількості студентів (іноземців серед них – майже до 2 тисяч), а також докторів та кандидатів наук, професорів та доцентів. Кожного року чисельність докторів наук зростала на 15-20 осіб, а кандидатів – на 60-70 осіб. Понад 70 із діючих 109 кафедр стали випускаючими.

Змінилася навчально-дослідницька база університету, яка у чисельному вимірі зросла до 57 корпусів. При цьому певні з них стали візитівкою окремих міст: у Луганську – корпуси математичного факультету (мал.1), а також інституту юриспруденції та міжнародного права, Храм Святого Олександра Невського в університетському парку (мал.2); в Євпаторії – корпус філії Кримського факультету (мал.3) тощо. До речі, будівля математичного факультету одержала одну з самих престижних в Україні архітектурно-будівельних премій ім. акад. М.С.Буднікова, а пам’ятники Володимиру Далю, автором яких є заслужений художник України Микола Можаєв, відмічені молоддю як щаслива прикмета, бо і в Луганську, і в Євпаторії практично всі весілля включають їх до свого маршруту.

В СНУ ім. В. Даля багато часу приділялось впровадженню нових освітніх технологій відповідно світових тенденцій розвитку вищої школи. Серед них – відтворення в Луганському виші відомої в Європі так званої «Аахенської моделі» Рейнсько-Вестфальського університету (хоча він зберіг історичну назву вишу – «Рейнсько-Вестфальська вища технічна школа: RWTH» що, власне, є синонімом машинобудівного інституту нашою мовою). Сьогодні це один з найпрестижніших класичних університетів в Європі, що починав теж (як і ми) з інженерної школи. Тут же функціонує найбільший в Німеччині медичний факультет, потужні економічний та філософський факультети, пізніше приєднано педагогічний інститут. Вони супроводжують інтегрально-педагогічну діяльність практично на всіх фізико-технічних спеціальностях, а також забезпечують вузькопрофільну підготовку за своїми напрямками.

Іншими словами, ідеологія організації навчально-наукової роботи «Аахенської моделі» засновано на міждисциплінарному підході в процесі підготовки фахівців різних спеціальностей з інтеграцією природничих, математичних, технічних та гуманітарних наук. Завдяки цій моделі вдалося втілити в життя головну мету реформ вищої освіти Німеччини – інтенсифікувати розвиток математичних, природничих, технічних та гуманітарних наук, що відповідає еталону становлення класичних університетів як потреби розвитку суспільства на сучасному етапі.

Теж саме в нашому університеті роблять створені математичний, філософський, економічний, юридичний та педагогічний факультети. Крім підготовки фахівців за своїми напрямами від бакалаврів до докторів наук (бо ці потужні факультети мали  спеціалізовані вчені ради), вони супроводжують і координують всі інші спеціальності. Така схема відповідає названій «Аахенській моделі». Ми досягли приблизно однакової пропорції математично-технічних і гуманітарних напрямів підготовки (майже 50 відсотків) та номенклатури спеціальностей, а найбільша різниця була у рівні фінансування (у RWTH -750 млн.евро, у нас – в 30 разів менше). Велика увага також приділялась підвищенню наукової складової у навчальному процесі, впровадженню Болонських стандартів, розширенню міжнародного співробітництва та схем мобільності, впровадженню методик освіти впродовж життя, дистанційної освіти тощо.

В нашому розвитку особливо слід виділити 2010 рік з двох причин.

По-перше, університет вкотре підтвердив високий рівень свого розвитку. В цьому році Постановою Кабінету Міністрів  від 24.03.2010 р. №277 університету було надано найвищий в Україні статус самоврядного (автономного) дослідницького національного університету. А на міжнародному Салоні винаходів та нових технологій «Новий час»  журі під головуванням П’єра Фюмьєра (Бельгія) визнало університет одним з лідерів вищої освіти України за створення продуктів інтелектуальної власності й за інноваційну діяльність (лише в цьому році на 5 Міжнародному конкурсі молодіжних  інновацій було отримано 10 золотих і 3 срібних медалей). Університет в цілому нагороджено золотою медаллю та дипломом «За значний внесок у розвиток науково-дослідної й інноваційної діяльності в Україні та сприяння піднесенню її авторитету за кордоном». З цього ж року Міністерство освіти і науки України доручило і профінансувало підготовку бізнес-керівників країни разом ще з п’ятьма відомими іншими університетами.

По-друге, в цьому році стартувала наша програма підготовки до 100-річного ювілею від дня створення вищого навчального закладу, що припадає на 27.03.2020 р., яка була затверджена рішеннями Вченої ради і конференції трудового колективу від 31.08.2010 р. Програма мала назву «План розвитку Східноукраїнського самоврядного дослідницького національного університету імені Володимира Даля на 2011-2020 рр.». Пізніше, як вже згадувалось вище, була прийнята у 2013 р. більш детальна і конкретна «Комплексна програма на 2013-2020 рр.»

Для виконання були сформульовані ряд завдань щодо інноваційного розвитку освітньої і наукової діяльності університету в «Європі знань», які б дозволили увійти нашому університету до відомих світових та європейських рейтингів лідерів сучасної освіти. Назву лише окремі напрями і складові наміченої діяльності:

  • збільшити кількість учасників міжнародних наукових олімпіад з 70 до 97, а кількість загальноосвітніх навчальних закладів, що входять до навчально-наукового комплексу університету, довести до 50 (з 30 у 2010 році);
  • довести кількість господарчих договорів з підприємцями не менше як 150 за рік;
  • забезпечити кількість наукових монографій та посібників з грифом МОН України не менше ніж 50 за рік, а навчальних посібників з грифом МОН України не менше 95 за рік, отримання патентів та ліцензій не менше ніж 150 за рік;
  • довести кількість опублікованих статей у фахових виданнях, які входять до наукометричних баз даних (Web of Science, Scopus), до 180 за рік;
  • збільшити кількість аспірантів та докторантів до 550 за рік, а також збільшити кількість спеціалізованих рад із захисту докторських та кандидатських дисертацій з 15 до 20;
  • для кадрового забезпечення освітньої діяльності довести відсоток докторів наук та професорів постійного складу до 14,7% від загальної чисельності викладачів, а кандидатів наук та доцентів постійного складу до 70%. При цьому, кількість кафедр, очолюваних професорами та докторами наук, повинна бути не менш ніж 94% від загальної кількості кафедр.

Було також заплановано значно розширити міжнародні зв’язки з 2010 до 2020 р. Зокрема, збільшити чисельність іноземних студентів в університеті з 400 до 1000, чисельність іноземних громадян, які навчаються на факультеті іноземних громадян з 120 до 500. Розширити участь у міжнародних науково-технічних програмах спільно з закордонними партнерами з 29 до 40% від загальної кількості науково-технічних програм. А участь у конкурсах на отримання зарубіжних грантів довести до 30 у 2020 р.

Планувалося багато заходів для поліпшення матеріально-технічної бази, наприклад, побудувати ще 2 навчальні корпуси за аналогічним проектом з вже побудованим корпусом математичного факультету (див. мал. 1) і завершити огорожу території університету. На мал. 4 приведено проект першої лінії університету, що було заплановано зробити до 100-річного ювілею.

Крім того, було передбачено ввести у дію базу відпочинку студентів в Криму у м. Феодосія, а також готель для проживання викладачів у цьому ж місті; побудувати у Луганську  плавальний басейн, а на базі табору «Старт» у Станично-Луганському районі створити базу практики з гідрології.

І це не повний перелік запланованого до 100-річного ювілею!

Щоб читачів не бентежило слово «запланованого», хочу акцентувати увагу на тій обставині, що, починаючи з 1997 р., в практиці нашого університету склався стиль: на початку кожного 5-7 річного циклу діяльності обов’язково затверджувався план розвитку на наступний період. І не було випадків невиконання затвердженого плану. Так, при прийнятті першої п’ятирічної програми діяльності у 1997 р. з дев’яти напрямків багато людей називало план створення бази відпочинку на Азовському або Чорному морях для підвищення соціального захисту співробітників та студентів «популістським» і неможливим для здійснення. Теж саме було й при затвердженні плану розвитку на наступний цикл діяльності відносно виходу університету на міжнародну арену.

Проте всі плани виконувалися повністю і своєчасно! Доказ – це і Лівадія, і Євпаторія, Феодосія та Скадовськ у першому прикладі. Це й і прийом університету до Болонського співтовариства у 2004 р. (до речі, за рік раніше до загального підписання Україною Болонської декларації) та й інших асоціацій університетів, а також відзначень міжнародних рейтингів, як згадувалось вище.

Таким чином, всі названі вище заплановані показники з великою долею вірогідності (враховуючи досвід розвитку університету з 2000 до 2013 року) могли бути виконані. Як інтегральний показник планувалось до 100-річчя нашого університету увійти у відомі міжнародні рейтинги розвитку університетів.

Але в 2014 р. практично у кожного викладача, співробітника та студента нашого університету в лексиконі боляче стало слово «війна». І коли я процитував вище тезу з книги до 90-річчя університету про три рубежі у розвитку нашого вишу, ніхто не передбачав нової біди 2014 року, коли наш університет був евакуйований з Луганська до Сєвєродонецька зі значною втратою навчально-наукових площ (з 57 корпусів залишилося лише 8), обладнання, викладачів, студентів, наших філій та баз відпочинку в Криму і ін. Таким чином, напередодні 100-річного ювілею ми можемо констатувати, що за весь період свого життя наш виш вимушений був вчетверте вже  «відроджуватися з попелу».

У згаданих раніше перших трьох рубіжних періодах ми відновлювались практично з нуля і нарощували свої показники, ставили завдання щодо поліпшення своїх статусних характеристик. Четвертий же період (з 2014 до 2020 рік) був присвячений цілям збереження досягнутого до 2013 року рівня розвитку нашого університету. І якщо раніше нас називали вишем, що розвивається найбільш динамічно в Україні, то останніми роками мова йде про те, щоб не втратити ті позиції, які ми вже досягли.

І знову в серпні 2014 р., спочатку на засіданні Вченої ради, а потім 11 грудня 2014 р. на конференції трудового колективу в Києві ми обговорювали план діяльності на наступні 5 років. Тепер вже в екстремальній ситуації. Для ілюстрації емоційного духу конференції наведу лише фрагмент виступу одного з керівників Центрального комітету профспілкових працівників освіти та науки України В.Ф.Цвіха, який очолював сектор вищої освіти: «Ви – герої нашого часу, Вчені з великої літери, дійсні патріоти нашої держави, які змогли мобілізувати усі внутрішні сили, щоб  і далі займатися своєю справою, незважаючи на ті труднощі, що виникли. Мені соромно, що вашими питаннями ми займаємося не в тій мірі, якої ви потребуєте…»

З 2015 року колектив університету очолив новий ректор, д.т.н., проф. Поркуян Ольга Вікторівна. До цього вона керувала Сєверодонецьким хіміко-технологічним інститутом, який входив до структури університету і мав стабільні показники розвитку, а з 2014 року став базовим для всього університету, тому що саме у Сєвєродонецьк був евакуйований Східноукраїнський національний університет імені Володимира Даля. Під керівництвом нового професійного і енергійного ректора університету в основному вдалось зберегти свій високий статус і забезпечити стабільну роботу всіх основних структурних підрозділів.

І це, незважаючи на значні втрати в матеріально-технічному забезпеченні, про що сказано вище, і, що гірше – незважаючи на перехід частини нашої професури до інших університетів. Там змогли надати кращі умови їх житлового та фінансового забезпечення, що, зрозуміло, в маленькому за масштабами Сєвєродонецьку не можливо було здійснити.  Пишаймося, що дух «далівців» дозволив нашим колегам і в інших університетах поступово зайняти провідні позиції.

Кропітка і продуктивна діяльність О.В.Поркуян на посаді ректора СНУ імені В. Даля в ці роки була високо оцінена й громадськістю України. В 2018 році вона стала «Жінкою року».

Під головуванням проф. Поркуян О.В. університет активно бере участь у грантовій діяльності, результатом якої стало отримання гранту Євросоюзу на відновлення функціонування нашого університету евакуйованого до м. Сєвєродонецька. До речі, це один із найбільших грантів в системі вищої освіти в Україні загальною сумою понад 600 тис. євро. Проект дозволив певною мірою забезпечити умови для проживання переселенців-студентів і співробітників та частково відремонтувати навчально-наукові площі університету. Так, зробили робочими 3-5 поверхи головного корпусу університету, де не було опалення і була порушена покрівля.

Зараз активно розвиваються проекти з мобільності та лідерства в управлінні змінами у вищій освіті. Результати роботи університету були відзначені на Міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти 2016», де виш нагороджено як переможця рейтингового конкурсу Гран-Прі «Лідер наукової та науково-технічної діяльності», а на VII Міжнародній виставці «Сучасні заклади освіти 2017» університет отримав  сертифікат якості наукових публікацій за індексом Гірша.

З 2019 року почався процес нового зростання, попри об’єктивне та зрозуміле за часи війни скорочення кількісних показників діяльності вишу. В 2019 р. до СНУ ім. В. Даля приєднався теж «переміщений» з Алчевську Донецький державний технічний університет. Згідно оцінки МОН України процес об’єднання двох університетів пройшов лояльно й продуктивно, хоча в інших випадках це відбувається інколи й болісно. Це, є, з одного боку, заслугою ректора Поркуян О.В., доказом її ефективних ділових якостей, і, з іншого, підтвердженням здорового «далівського» духу професіоналізму та творчого співробітництва, який створено за віковий шлях університету.

100-річна історія діяльності СНУ імені Володимира Даля показала не тільки високий рівень професіоналізму фахівців (всього їх за сторіччя підготовлено майже 200 тис., які плідно працюють в 76 країнах), але й здатність до активної освітньої та соціальної адаптації у світі. Доведу це на прикладі одного з «далівців», з яким мені довелось зустрітися наприкінці 2019 р. в далекому Ставангері – невеликому містечку в Норвегії. Прізвище цього «далівця» – Недопьокіна Марина Валентинівна (зараз Marina Digernes). Маючи технічну освіту, одержану на Луганщині, вона змогла досконало вивчити досить складну норвезьку мову, отримати другу економічну освіту й зараз успішно працює у місцевій податковій державній установі.

 Вона подарувала свою чудово оформлену в кольорі (мал.5) і в двомовному виданні – норвезькою та російською – книгу «Нурма и ее королевство» («Norma og Kongeriket hennes»), яку я передав у бібліотеку університету.

Цитую напис авторки в книзі: «В память о нашем прошлом в городе Луганске, о совместной работе в университете, о многих успешных международных проектах, которые мы разрабатывали и осуществляли в то время вместе. Для меня годы работы в университете (2005 – 2009 гг.) были самыми интересными и благодарными.

Десять лет назад в 2009 году я переехала в Норвегию и очень очарована этой страной. В этой книге – мои впечатления о ней в виде сказки. Посвящаю эту книгу 100-летию любимого университета.

С Уважением, Marina Digernes. 17.10.2019. Stavanger, Norway».

 

Я, в свою чергу, теж вітаю колектив «далівців», яким пишаюсь. Щастя всім!

 

Герой України,

О.Л.ГОЛУБЕНКО – Голова наглядової ради СНУ ім. В. Даля,

доктор технічних наук, професор,

член-кор. Академії педагогічних наук України,

віце-президент Інженерної Академії України,

Заслужений діяч науки і техніки України,

Лауреат державної премії України в галузі науки і техніки.