Молоді, життєрадісні, активні, вони всі живуть однією спільною мрією – дочекатися Перемоги і повернутися додому. Хоча чому дочекатися? Наблизити її, долучаючись до потрібних справ через волонтерство, гарне навчання, підтримку своїх рідних, які наразі залишились на Донбасі (дехто й на окупованих ворогом територіях). Цим юним студентам зі Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля по 18-19 років, а вони вже стільки надивилися і пережили неприємного, втім, не втрачаючи оптимізму й віри, що добро все ж таки непереможне.
Майбутні економісти, філологи, юристи, транспортники, програмісти і навіть міжнародники, переїхавши на тимчасове проживання до нашого міста, не сидять склавши руки: зранку заняття, у другій половині дня за допомогою гаджетів займаються координаційною роботою зі спрямування біженців до більш безпечних місць, розселенню їх… А ще беруть участь у роботах з благоустрою Кам’янця, котрий став нині їхньою домівкою, – садять яблуневий сад, розчищають парки, охоче підтримують молодіжні акції, плетуть з кам’янчанами маскувальні сітки…
А ще в розпорядку дня волейбол, організація культурно-масових заходів, відвідування музеїв… Побувавши в ботанічному саду, розмірковують над тим, як би в їхньому Сєвєродонецьку облаштувати такий самий – свого роду оазу в промисловому місті.
Говоримо з цими мудрими дітьми про те, як війна змушує кожного з нас переоцінювати цінності. Так, вони дуже подорослішали під тривожними сиренами, під реальними обстрілами, коли в них на очах гинули люди в черзі до магазину, в часи, коли доводилося ночувати на голих матрацах в укриттях, де першокурсник чекав на відбій поруч із доцентом, у ті хвилюючі миті, коли хлопці-однокурсники, ризикуючи, поспішали під вогнем до неблизької будівлі, щоби врятувати дівчаток…
«Усе це – брендові шмотки, крутий дизайн у квартирах, смартфони останньої моделі – ніщо в порівнянні з людським життям, із гідним вибором. Решта – плинне, незначне, мізерне, – впевнені мої нові знайомі, – в порівнянні з тим, що ми бачимо нині на знімках, у яких закарбоване це жахливе нашестя, що має на меті знищити цілий народ, «закопати» його в бучанських, маріупольських «бабиних ярах»…
Ця молодь не нарікає на, можливо, надмірну зайнятість, бо саме вона й рятує від важких спогадів.
– Маємо кожен на своєму місці, – підтверджує роздуми вихованців закладу ректор Ольга Вікторівна Поркуян – доктор технічних наук, професор, – робити більше та якомога якісніше для нашої Перемоги.
Сьогодні університет має декілька локацій, тож керівнику одного із знаних вишів країни доводиться багато працювати.
– Ольго Вікторівно, як Ви почуваєтеся на новому місці?
– Хочете знати, чи все нас влаштовує? Так, ми дійсно задоволені усім: умовами навчання й проживання, кам’янецькою гостинністю (колись я бувала тут у якості туристки), можливостями, котрі нам надали.
– Гаразд, але відомо, що саме буття визначає свідомість, – наріжний камінь філософії.
– На побут не скаржимося. Для нас організовано триразове харчування в університетській їдальні. Студенти – безкоштовно, викладацькому складу запропонована цілком прийнятна оплата, навіть по мірках довоєнного часу.
В гуртожитку також пристойні умови – душі, пральня, сушарка, кухні. Нема на що нарікати, за що ми вдячні владі міста, волонтерській спільності. Завжди дотримувалася такої думки, що найголовніше багатство рідного краю – люди.
– А є студенти, котрі залишили навчання?
– Без поважних причин – ні. Та дехто з наших вихованців захищає Батьківщину зі зброєю в руках, а майбутні айтішники поповнили ряди кібервійська.
– Особисто Вам важко?
– Однозначно неможливо відповісти, адже якщо це те, що тобі подобається, воно, як правило, не обтяжує.
– Що зараз найважливіше, на Ваш погляд?
– Не зосереджуватися на якихось дріб’язкових моментах, а націлитися на те, що для кожного з нас дійсно має величезну вагу – тож разом до переможного фіналу. Наша Україна – прекрасна, а відтак збережемо її для нинішнього й наступного поколінь.
Лариса МАСЛОВА.
Р.S. Поцікавилася у студентів, чи мають наміри після закінчення університету робити кар’єру в якихось великих містах, де більше перспектив. Отож, більшість зійшлася на тому, що кар’єра зачекає, а на відбудові улюбленого регіону їх знання, ой, як знадобляться.